Польський рахунок

[Sollberg]

Вітчизняна війна 1812 року.

Польський рахунок.

„З Наполеоном – Бог! І ми з Наполеоном”

А. Міцкевич „Пан Тадеуш”

Звично промовляючи назву війни 1812 року, яка сколихнула і на десятиліття визначила подальшу долю світу , ми дуже рідко замислюємося, про яку вітчизняну війну йде мова. Ясна річ, поняття „вітчизняна війна” є священним для росіян, для Росії як великої держави і, власне, сформоване ідеологами і православною церквою Росії ще під час самої кампанії 1812 року.

Проте, варто замислитися й над тим, що похід Наполеона на Росію сприймався як вітчизняна війна не тільки росіянами та іншими народами Російської імперії, об’єднаними під скіпетром російських самодержців. Адже поляки, велика слов’янська нація, були найбільш відданими і навіть фанатичними прибічниками Наполеона не тільки через містичну силу його генія. Поляки за допомогою Наполеона сподівалися на повернення своєї вітчизни, честі, свободи, величі. Мало хто зараз звертає увагу на те, який розпач і водночас вогонь помсти, жагу відновлення справедливості й повернення незалежності батьківщини відчували поляки, що втратили все це протягом життя одного покоління людей. Останні розділи Польщі сталися протягом 1792-95 років, коли конаючу Річ Посполиту розшматували європейські хижаки – Австро-Угорщина, Прусія і Росія.

Величезні території колишньої Польської держави відійшли до Російської імперії як найбільшого й найсильнішого розпорядника долею Польщі. Важко вкладається в свідомість сучасника те, що ще наприкінці XVIII століття м. Київ було прикордонним містом, і всі терени на правому березі Дніпра були Польщею. Тож не дивно, що кампанія 1812 року, трагічна й велична водночас, стала для поляків не меншою „вітчизняною війною”. Тому зовсім інакше й з більшим розумінням сучасний дослідник і просто шанувальник історії може замислитися над пафосом відозви дивізійного генерала, чільного вождя (NACZELNEGO WODZJA) Великого Герцогства Варшавського, національного героя Польщі князя Юзефа Понятовського, проголошеної ним у червні 1812 року військам 18-ої піхотної дивізії V (польського) армійського корпусу Великої Армії перед вторгненням на територію Росії: „Товариші по зброї! Ідемо битися під знаменами Імператора! Пам’ятайте, переходячи кордони Герцогства (Великого Герцогства Варшавського), що вступаємо не на чиюсь землю, а на польську. Несіть зброю помсти ворогові, опікуючись земляками! Ідемо не захоплювати, а звільняти! Того досить для поляка! Хай живе Імператор!”

Ніби відповідаючи своєму підлеглому, Наполеон офіційно проголосив похід проти Росії „Другою польською війною”. Під першою розумілася війна 1806-1807 років, яка закінчилася тріумфом Фрідланда і підписанням Тільзитського миру. Саме після Першої польської кампанії постало державне утворення – Велике Герцогство Варшавське у складі Королівства Саксонія. Це був перший, дещо обмежений і компромісний, крок на шляху до відновлення польської державності. Спершу це територіальне утворення налічувало всього лише 958 квадратних миль, проте згодом, за допомогою переможних військових кампаній 1809 року, Велике Герцогство Варшавське збільшило території за рахунок Австро-Угорщини і Прусії до 2700 квадратних миль. Надія на повне відновлення величі вітчизни і перемоги великого Наполеона, рухали польськими військами, що разом з рештою Великої Армії переходили Німан 22 червня 1812 року.

Тим часом сам Наполеон 22 червня 1812 року, випереджаючи свої війська, що нескінченним потоком рухалися до Німана, написав заклик до Великої Армії, прямо на бівуаку в містечку Вільковішки під Ковно (нинішнім Каунасом). „Солдати! Другу Польську війну розпочато. Перша закінчилася Фрідландом і Тільзитом. В Тільзиті Росія поклялася зберегти воєнний союз із Францією та боротися проти Англії. Тепер вона порушила свої обіцянки. Росію підхоплено Роком, доля її вирішена. Підемо вперед, перейдемо кордон, внесемо війну на терени Росії. Друга Польська війна буде такою ж славною для французської зброї, як і перша. Проте мир, який ми заключимо, буде міцним. Він покладе край тому згубному впливові, який Росія ось уже 50 років розповсюджує на справи Європи”. В той же день, 22 червня 1812 року посол Франції в Петербурзі Ж.- А. де Лорістон вручив керуючому міністерством закордонних справ Росії А. Н. Салтикову відповідну ноту з оголошенням війни.

Разом з іншими частинами Великої Армії через Німан переправлялися і випробувані в боях, загартовані в десятках битв мужні польські війська. Станом на 24 червня 1812 року, V (польський) корпус під командуванням князя Ю. Понятовського нараховував 36311 чоловік та 74 гармати. Решту польських військ було розподілено по інших корпусах Великої Армії, від Балтики до східної Галичини й Волині. Разом в армійських корпусах Великої Армії було 74772 польських солдатів і офіцерів, в тому числі 22 851 кавалерії. Елітну частину „Легіон Вісли”, сформовану з поляків, було включено до Імператорської гвардії в якості „Легіону Великого Герцогства Варшавського” під командуванням дивізійного генерала графа М. – М. Клапареда (28.08.1770 - 23.10.1842). Всього в Легіоні – близько 3000 чоловік при 12 гарматах. Уславлені польські шеволежер-улани 1-го (польського) полку гвардії так само рухалися разом з Гвардією вперед, за Німан.

Всього чисельність польського контингенту склала близько 85700 чоловік, у тому числі 25000 кавалерії. Наполеон казав: „Мої союзники – поляки. Їх 80000 і вони деруться, як леви”. Дійсно, виходячи з чисельності та бойового духу польських військ, вони були найчисельнішим, найвідданішим і найхоробрішим з іноземних контингентів Великої Армії. Охоплені ентузіазмом, польські вояки йшли на Росію, пройняті жагою повернути втрачені території і славу предків.

Різноманітні польські урядові і патріотичні організації як в самій Польщі, так і в новоствореному Великому князівстві Литовському, ідеологічно підтримували в солдатах і офіцерах дух священної боротьби за Вітчизну. Окрім того, поляки намагалися вести й роботу серед співвітчизників, що служили в російському імператорському війську. Ось один зі зразків патріотичного красномовства Генеральної конфедерації Польщі і Литви, адресований полякам, що служили в російській армії. „Поляки! Станьте під знамена Вітчизни. Служити в лавах військ неприятеля ви були змушені, не маючи власної батьківщини. Сьогодні настала велика година. Польща повстала з мертвих. Генеральна конфедерація Польщі і Литви кличе всіх поляків полишити російську службу. Генерали, офіцери, солдати всіх родів зброї! Ідіть скоріше на заклик Матері-Вітчизни! Відкиньте знамена ваших поневолювачів, ставайте під славетні знаки Ягеллонів, Казимирів, Собєських! Вітчизна очікує цього від вас, а честь і релігія – наказують!” На перших порах така емоційна патріотична пропаганда приносила успіх. Зокрема, у перші ж дні війни, 300 кавалеристів поляків з російського Кінно-польського полку здезертирували зі служби і приєдналися до Великої Армії”...

Всім відомий основний перебіг подій кампанії 1812 року, а також подальших боїв Наполеонівської епопеї. Великі жертви й героїзм не принесли полякам жаданого відновлення батьківщини у всій величі, славі і територіальній могутності. Проте героїчна боротьба польського народу за свою честь, гідність і незалежність, імена польських героїв наполеонівських війн назавжди увійшли до скарбниці польського національного самоусвідомлення. Вони стали яскравим символом готовності поляків до самопожертви в ім’я вітчизни і свободи. Тому варто було б ввести в обіг і поняття про «вітчизняну війну» польського народу 1812 року. Не будемо забувати й про такий важливий для нас український рахунок. Через тернисту долю українського народу і відсутність власної державності, українці у війні 1812 року були поставлені, як і поляки, в такі умови що героїчно билися один протии одного у грандіозних битвах періоду революційних і Наполеонівських воєн (1792-1815 років). Складаючи близько 15% населення Російської імперії, українці не менший відсоток складали і в російській імператорській армії. Близько 12 % австрійського війська у відповідності з таким же відсотком українців-русинів Австро-Угорщини билися у лавах австо-угорського війська від 1792 до 1815 року. І, як тепер бачимо, певна кількість наших співвітчизників, як поляків, так і українців билася під прапорами великого імператора Наполеона за ідеали «свободи, рівності і братерства!»

Яскравим підтвердженням унікальності доль наших земляків рубежу XVIII-XIX століть є біографія бригадного генерала барона імперії Гжегожа Юзефа Хлопіцького (14.03.1771 – 21.09.1854). Представник небагатої шляхетської родини, Юзеф Хлопіцький народився в місті Капустин (нинішньої Вінницької області). Навчався в школі братів-василіан. Був вихований у дусі просвітництва і польського патріотизму. 1785 року таємно залишив школу і став до лав польського королівського війська. Згодом уже в складі російського війська брав участь в російсько-турецькій війні 1787 року. Згодом повертається до Польщі і 29 березня 1791 року отримує чин хорунжого. На очах молодого офіцера гине Вітчизна. 1792 року російські і пруські війська окуповують Польщу. Ю. Хлопіцький мужньо бився в лавах польського війська, але армію розбито. 1793 рік – новий розподіл Польщі. 1794 рік – Хлопіцький бере участь у визвольному повстанні під проводом Тадеуша Косцюшко. Капітан Ю. Хлопіцький – відмічений командуванням повстанської армії за участь у битвах під Мацейовицями та під Рацлавицями. 1795 року після подавлення повстання і остаточному розподілу Польщі, Ю. Хлопіцький емігрує до революційної Франції. В цей час, 1797 р., у складі переможної Італійської армії під командуванням генерала Наполеона Бонапарта створюються польські легіони під проводом Яна Хенріка Домбровського. Ю. Хлопіцький стає до лав легіонів, які б’ються з особливою хоробрістю. 19 червня 1799 року Ю. Хлопіцького було поранено в нещасливій для французької армії битві проти війська О. В. Суворова при Треббії. Проте польські легіонери не знищені, вони продовжують битися і 1801 року. Відвага Ю. Хлопіцького при штурмі м. Песк’єра відмічена уславленим генералом Удіно.

Разом з легіонами Хлопіцький б’ється в кампанії 1805 року в Італії, 1806 – в Неаполітанському королівстві. Через рік поляки нарешті, після 10-12 років відсутності, повертаються на Батьківщину. Разом з Великою Армією вони б’ються у битвах при Пройсіш-Ейлау і Фрідландом. Ця кампанія знаменна для Хлопіцького. 11 червня 1807 року, за три дні до переможної битви при Фрідланді, його було призначено командуючим 1 полку Польсько-італійського легіону і присвоєно чин полковника французької армії.

У 1808 році під новою назвою – Легіон Вісли, польські частини перекидають до нового вогнища війни – до Іспанії. Поляки беруть участь у двох славетних облогах м. Сарагоса. 2 липня легіонери беруть штурмом кляштор Сан-Хосе. 4 серпня через пробиті отвори в стіні кляштора Санта-Енграсія полковник Хлопіцький на чолі штурмової колони вдерся до міста. Жахливі і виснажливі вуличні бої, взяття будинку за будинком при шаленому спротивові захисників Сарагоси принесли великі втрати серед польських солдат. Важко поранено було і Юзефа Хлопіцького. Іспанці вперто і фанатично боронилися і першу облогу міста довелося зняти в середині серпня 1808 року. Лише у лютому 1809 року після запеклих вуличних боїв війська маршала Ланна, і серед них мужні польські легіонери, оволоділи Сарагосою. Від листопада 1808 року всіма піхотними частинами Легіону Вісли командував Ю. Хлопіцький. 18 липня 1809 року він отримав чин бригадного генерала французької армії. 1810 року імператор Наполеон І нагородив Ю. Хлопіцького офіцерським Хрестом Почесного Легіону, а у 1811 році генералу було пожалувано титул барона Імперії.

У цей час поляки брали участь у важких кривавих боях проти іспанської регулярної армії та проти численних партизанських формувань – „герільясів”. Командуючи бригадою у складі 1-го та 2-го піхотних полків Легіону Вісли, Хлопіцький одержав перемоги при Каміллі, Моліно і Альвентозі. У складі корпусу генерала, а згодом маршала, Сюше польські легіонери відзначилися при оволодінні фортецею Сагунт та м. Валенсія. Ю. Хлопіцький заслужив велику любов військ і повагу всієї армії. Коли у 1812 році його було разом з військами відізвано у Велику Армію, маршал Сюше сказав, що його від’їзд залишив Іспанську армію без найдостойнішого офіцера.

Подолавши весь європейський континент, з півдня Іспанії до Польщі, Вісленський Легіон увійшов до складу Імператорської гвардії, що разом з усією Великою Армією 22 червня 1812 року перейшла Німан. Полки Легіону хоробро билися при Валутиній горі. Під час Бородинської битви дивізія Клапареда у складі трьох полків Легіону Вісли, у якій першою бригадою командував Ю. Хлопіцький, спочатку прикривала оголений центр французської армії, а згодом, увійшла на взятий французами Великий редут (батарею Раєвського), утримуючи його до кінця грандіозної битви.

10 вересня 1812 року під час авангардної перестрілки під Можайськом, Ю. Хлопіцький отримав надзвичайно важке поранення в ногу. Була загроза ампутації. Ю. Хлопіцький не зміг брати участь у подальших боях, і в жовтні 1812 року його було вивезено до Франції. 31 грудня 1813 року його відправлено у відставку. У 1814 році Ю. Хлопіцький повернувся до Польщі. Тепер у вигляді Царства Польського багатостраждальна вітчизна генерала знов належала Росії. Його було запрошено до лав війська Царства Польського з присвоєнням чину генерал-лейтенанта на службі його величності Олександра І. Через конфлікти з намісником царя в Польщі великим князем Костянтином, 1818 року Ю. Хлопіцький подав у відставку.

Під час польського повстання 1830-1831 року генерал Ю. Хлопіцький командував Військом Польським і навіть обіймав посаду „диктатора” повстання. 25 лютого 1831 року в битві при Гроховій під ним було вбито трьох коней, уламок гранати поранив його в обидві ноги. Скривавлений генерал ледве зміг покинути поле бою. Польське повстання 1830-31 років було подавлене.

Стан здоров’я генерала не дозволив йому брати участь в подальшій боротьбі за свободу і незалежність Польщі. Решту днів Юзеф Хлопіцький провів у м. Кракові, що був під владою Австро-Угорщини. Унікальна доля нашого земляка Ю. Хлопіцького, як і тисячі інших, ще чекають на своїх дослідників. Варто лише вийти за межі звичних штампів і схем, щоби зрозуміти одну істину. Історія України – не шаблонна чорно-біла картинка, а надзвичайно об’ємний, багатоплановий і при цьому цілісний історичний феномен. Відкинувши упередженість, можна інакше подивитися на власну історію, зрозуміти всю повноту і складність україно-польських, україно-російських та, власне, і „україно-українських” стосунків протягом всього безперервного історичного процесу на українських теренах.

Нині, коли міждержавні і міжнаціональні стосунки між Польщею і Україною набули нових поворотів, нового звучання, новий погляд на вітчизняну війну 1812 року, спроба виставити цій війні польський, та й український, рахунок, допоможе по-новому подивитися на європейський контекст національної історії, на самостійну українську ноту в європейській історичній симфонії.

Олекса Руденко





Використана література:

- BRANDT H. VON. Souveniers d’un officier polonaise. Scenes de la vie militaire en Espagne et Russie (1808-1812) Paris/ 1877

- Соколов О. В. Армия Наполеона. СПБ. 1999

- NIEUWAZNY ANDRZEJ. “My z Napoleonem” з серії “A TO POLSKA WLASNE”. WROCTAW/ 1999

- KUKIEL MARIAN. DZIEJE OREZA POLSKIEGO W EPOCE NAPOLEONSKIEJ 1795-1815. Warszawa/ 1912

- GEMBARZEWSKI BRONISLAW. з серії Zolniez polskie. Woisko polskie 1807-1814. W/ 1905/1967

- Коленкур де Арман. Поход Наполеона на Россию. Смоленск.1991.

- Борщак Ілько. Наполеон і Україна. Львів. 1937

- Chelminski J. MalibranА. L’armee du Duche de Varsovie 1807-1815. Paris.1913