Бойовий шлях 3-Гайдамацького полку !!

Модератори: Alex Koos, Прокопишин РККА

Відповісти
Аватар користувача
Прокопишин РККА
Мл.сержант. и.о.ком.172с.п.
Мл.сержант.              и.о.ком.172с.п.
Повідомлень: 259
З нами з: Сер липня 28, 2010 12:58 pm
Клуб в котором состоите:: 172
e-mail: Dem_tx@ukr.net
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 219 разів
Подякували: 502 рази

Бойовий шлях 3-Гайдамацького полку !!

Повідомлення Прокопишин РККА »

Робота над пошуком і укрупненням інформації ще триває, на даний момент опрацьовані такі джерела:
- Спогади Командарма - М.Омелянович-Павленко;
- Чорні запорожці - П.Дяченко;
- Симон Петлюра - В.Сергійчук;
- Новітні Запорожці - Я.Тинченко;
- Авантюристы гражданской войны - А.Савченко;
- 3 Рота - В.Сосюра;
- Спогади П. Болбочана - В.Сідак;
певна кількість електронних джерел.

Зараз я вже можу скласти приблизний бойовий шлях, у мене на руках знаходиться близько 17 друкованих сторінок, як тільки закінчу повну роботу одразу викладу в повному обсязі.

На даний момент превю до мого дослідження! ))

1. грудень 1917 року – Київ. Кіш Слобідської України. С.Петлюра
- 19 січня 1918 року – Київ. Арсенал. Кіш Слобідської України С.Петлюра
2. 02 березня 1918 року – Полтава. 3 Гайдамацький полк. Запорізька дивізія.
3. 24 квітня 1918. Донбас, ст.Колпаково. 3- гайдамацький полк О.Волох
- листопад 1918 року. Донбас. 3- гайдамацький полк О.Волох
4. грудень 1918 року. Сватово. - гайдамацький полк О.Волох Запорізький корпус. 1-а Запорізька дивізія П.Болбочан.
5. 25 грудня 1918 p. Лозова. - гайдамацький полк О.Волох
6. 5 січня 1919 року. Полтава. гайдамацький полк О.Волох
7. січень 1919 року – Кременчук
8. лютий 1919 p. - Знамянка
9. 15 лютого 1919 року – Проскурів. Маслов ??
10. Березень 1919 року. Хрестинівка
11. поч. квітня 1919 года – ст. Роздільна. полк. Дубовой
12. ___________________ - Бендери. полк. Дубовой
13. ___________________ - Кишинів. полк. Дубовой
14. ___________________ - Волинь. полк. Дубовой
15. ___________________ - Чорний острів. полк. Дубовой
- липень 1919 року. - Смотрич. полк. Дубовой
16. осінь 1919 року. Камянець-Подільський
17. жовтень.1919 року Вапнярка Омелянович Павленко
18. 21-22 листопад 1919 Проскурів
19. осінь1919 року. Полісся. Чуднів. 3- гайдамацький полк о.Волох
Вкладення
unr_1918.jpg
Аватар користувача
Прокопишин РККА
Мл.сержант. и.о.ком.172с.п.
Мл.сержант.              и.о.ком.172с.п.
Повідомлень: 259
З нами з: Сер липня 28, 2010 12:58 pm
Клуб в котором состоите:: 172
e-mail: Dem_tx@ukr.net
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 219 разів
Подякували: 502 рази

Re: Бойовий шлях 3-Гайдамацького полку !!

Повідомлення Прокопишин РККА »

Грудень 1917 року – Київ. Кіш Слобідської України. С.Петлюра
У війську Української Народної Республіки 1917–1920 років однією з найкращих частин вважали створений Симоном Петлюрою 3-й Гайдамацький полк, значну частину особового складу якого становили донецькі шахтарі. [8]
Курінь «чорних гайдамаків» комплектувався з юнкерів 2-ої піхотної юнацької школи, які добровільно зголосилися стати на службу в українську армію. Курінь «червоних» гайдамаків формувався з добровольців — офіцерів російської армії, які перейшли на службу в армію УНР, та зі юнкерів київських військових шкіл.[9]
Наконец, под давлением партии эс-эр Петлюра удален был в отставку и немедленно открыто приступил к формированию собственного так называемого гайдамацкого “коша” (дивизии) с артиллерией. Гайдамаками назывались в старой Украине повстанческие крестьянские банды, боровшиеся, не останавливаясь ни перел какими жестокостями, против засилья польских помещиков. [10]
2-га Українська військова школа виникла у 1 листопада 1917 р. на базі 5-ї Київської школи прапорщиків. До неї звели українців-юнкерів з різних російських військово-навчальних закладів, що не встигли закінчити там своє навчання (вони склали старший курс школи), і вчорашніх гімназистів і студентів (молодший курс) . Загальна їх кількість складала дещо більше за 200 чоловік. Випуск старшого курсу відбувся у грудні 1917 р.
Розташовувалася школа у стінах Київської духовної академії, де зараз міститься 1-й корпус НаУКМА, і Братського монастиря. Начальником школи було призначено підполковника Кліопу.
До початку 1918 р. юнкери школи вважалися резервом і в бойових діях Першої українсько-більшовицької війни участі не брали. З 15 листопада 1917 р. юнаки (український відповідник терміну «юнкери») 2-ї школи несли вартову службу біля державної скарбниці, телеграфу, водокачки, електричної станції, ін¬ших важливих об'єктів.
Проте, вже в перші дні 1918 р. вторгнення військ РСФРР загрожувало самій столиці УНР. Надійних частин залишалося все менше, органи військового управління були розпорошені й працювали незлагоджено, чим погіршували й без того критичне становище. Місцева червона гвардія раз по раз брязкала зброєю, демонструючи готовність виступити на боці радянських військ.

13 січня 1918 року – Київ.
У Києві 13 січня (26 січня за н.с.) оголошено стан облоги. У цей же день, близько 22:00, відставний військовий міністр Симон Петлюра зі штабс-капітаном О.Удовиченком сіли в останній трамвай, що йшов з Хрещатика на Поділ, і попрямували в розташування 2-ї Української військової школи. Вони шукали поповнення для Гайдамацького коша Слобідської України, який очолював С.Петлюра.
Незважаючи на пізню годину (а Петлюра і Удовиченко з’явилися там о 23:00), керівництву школи швидко вдалося зібрати до 200 юнаків і офіцерів у головній залі.
На сцену зійшов С.Петлюра:
«Майбутнє вільної України, юнкери, саме сьогодні, а не потім або через рік, доля вашої Батьківщини у ваших руках! Сьогодні чи ніколи ви можете захистити Україну і свободу і здійснити диво! Чотири дні тому більшовицька тиранія зруйнувала останню надію всіх чесних жителів Російської республіки – розігнала Установчі збори в Петрограді! Розгін супроводжувався розстрілом демонстрації населення столиці та вбивством депутатів Установчих зборів. Якщо більшовики ввійдуть у Київ, вони також не дадуть зібратися Українському Установчому Сейму, який, як ви знаєте, намічений на кінець січня. Більшовики розстріляють ваших офіцерів, як це було в Харкові у грудні, уб’ють ваших рідних і близьких, обернуть вас на рабів і людей другого сорту. Ви боятиметеся власної тіні! Тільки ви можете захистити вічні гасла: Свобода, Рівність, Братерство! На фронті зараз немає сил, щоб зупинити червону орду. Я вірю, що тільки молоді леви з криком «Слава Україні!» підуть на кулемети, зможуть змінити хід усієї історії. Я вже зібрав у Києві Гайдамацький кіш Слобідської України, який буде звільняти Схід нашої республіки…Я не наказую, а закликаю вас, юнкери, стать добровольцями моєї армії і записатися до куреня чорних гайдамаків Слобідського коша! Якщо ви вірите мені, якщо ви почуваєте відповідальність перед Україною – ви станете під мої знамена! Свобода або смерть! Батьківщина або смерть!»

Останні слова Петлюра вже кричав. Запала тиша. А потім – вибух оплесків. Після полум’яної промови колишнього військового міністра юнаки з вигуками «Слава» почали гойдати Петлюру на руках. Його промова сколихнула серця молодих вояків, і на фронт зголосилися майже всі. Тому провели жеребкування: 148-150 юнкерів на чолі з сотником Блаватним вступили до Гайдамацького коша, а решта залишилися у школі. Юнаки самостійно зробили чорні відзнаки — накутники на шинелі та короткі шлики на шапки — і стали куренем чорних гайдамаків.
Зранку під стіни Духовної академії подали трамваї, на яких юнаків відвезли до ст. Київ-Товарний, де стояли призначені їм ешелони. 12 вихованців школи на чолі з викладачем артилерійської справи Костем Смовським були відряджені на ст. Дарниця для пошуку гармат і згодом взяли участь у створенні та бойовій діяльності Гайдамацького артилерійського дивізіону Гайдамацького коша Слобідської України. Усі необхідні приготування куреня для відправки на фронт зайняли весь день.


15 - 18 січня 1918 року – Київ.
Тільки 15 (28) січня Гайдамацький кіш вирушив на фронт для захисту підступів до Києва з боку Полтавської і Чернігівської залізниць. Крім своєї частини під командуванням С.Петлюри була ще 1-ша сотня Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Вони закріпилися на ст.. Бобрик. На ст. Кононівка, де вже кілька днів перебував авангард гайдамаків, прибули чорні гайдамаки і чота січових стрільців. Силами юнаків 2-ї Української військової школи з наявних залізничних вагонів було створено саморобний «бронепотяг», який також надійшов у розпорядження Гайдамацького коша.
16 січня 1918 р., коли за кількадесят кілометрів північніше українські війська стримували червоні загони Муравйова, на ст. Кононівка чорні гайдамаки (150 чол.) і чота січових стрільців (30-40 чол.) були атаковані більшовицькою Першою «армією» П.Єгорова, а саме її харківською колоною Беленковича, що налічувала 1100 багнетів. У розпорядженні чорних гайдамаків була одна гармата, яку вони встановили на залізничну платформу. Перед станцією гайдамаки та січовики вирили окопи. Після полудня по обидва боки залізничної колії вишикувалися більшовицькі лави — донецькі та харківські червоногвардійці. Швидким темпом вони пішли в атаку на позиції військ УНР. «Довго так тримали чорні гайдамаки й січові стрільці Кононівку, поки противник не оточив їх майже одностайним перстенем. Тоді обсадили потяг і, відстрілюючися на всі боки, в останній момент без втрат покинули станцію, поки більшовикам удалося зірвати рейки на шляху назад у Київ», – писав січовий стрілець і літописець формації В.Кучабський. Успішній тривалій обороні Кононівки сприяло те, що три цепи червоногвардійців після перших українських залпів утратили організованість, змішалися в купу, потрапляючи під вогонь одне одного.
Та все ж таки під вечір Кононівка опинилася в руках більшовиків. Чорні гайдамаки з січовиками відступили до Яготина та підірвали залізничний міст через р. Супій. Перед Єгоровим постала ще одна значна перешкода на шляху до Києва.
А поки українські загони намагалися стримати ватаги військ РСФРР, 16 (29) січня, очолена більшовиками київська червона гвардія підняла повстання в місті, аби ударом в спину прискорити падіння влади УНР. Основною силою заколоту були Подільська, Шулявська, Деміївська червона гвардії, червоногвардійці Головних залізничних майстерень і заводу «Арсенал» (разом 1400-1500 багнетів).
17 (30) січня 1918 р. Петлюра зібрав старшин свого штабу та всіх командирів підрозділів для з'ясування планів подальших військових операцій. На нараді висловлювалися різні настрої, але категорично поставлено намір повернутися до Києва, ліквідувати повстання на заводі «Арсенал» і зустріти війська М.Муравйова на Дніпрі.
На річці Трубіж гайдамаки також підірвали міст і вогнем відбивали спроби більшовиків відновити його. Лише вночі з 18 (31) січня на 19 січня (1 лютого) 1918 р. вони облишили позиції та відступили до Києва. Для відновлення мосту через р.Трубіж військам М. Муравйова довелося витратити два дні.
На шляху до Києва підрозділам Петлюри довелося також роззброїти збільшовичений полк ім. С.Наливайка в Броварах. Після цього «петлюрівці» зруйнували багато відтинків залізничної колії та підірвали кілька мостів на підступах до Києва. Це суттєво загальмувало просування радянських військ.
У київських передмістях С. Петлюра розділив підпорядковані йому підрозділи на дві колони: одна мала вступити до Києва через Ланцюговий міст, інша — через Залізничний. Саме останнім маршрутом входили до столиці курінь чорних гайдамаків – 150 багнетів, рештки полку ім. П.Дорошенка – 200 багнетів, а крім того в резерві колони були 1-ша Українська військова школа та залишки Студентської сотні, що відступили з-під Крут.

19 січня 1918 року – Київ. Арсенал. Кіш Слобідської України С.Петлюра
Холодного вечора 19 січня 1918 року гайдамаки Симона Петлюри крокували через Микільський ланцюговий міст в охоплений більшовицьким повстанням Київ. Упадали в око смушкові шапки з червоними шликами, виголені голови з довгими чорними оселедцями, закладеними за вуха, свіжі шрами на впевнених обличчях.
Це був Гайдамацький кіш Слобідської України, до його складу входили офіцери та добровольці, які переважно походили з Харківщини та Донецького регіону.
Аби якось відрізнятися від інших, за ініціативою колишніх командирів харківської залоги Миколи Чеботарьова та Омеляна Волоха запровадили особливу уніформу: широкі штани, шкіряні кожушки брунатно-червоного кольору та баранячі папахи з червоними шликами. Відтоді цих вояків почали звати «червоними гайдамаками».
«З самого ранку курiнь Чорних гайдамакiв Гайдамацького коша С.Петлюри через залiзничний мiст перейшов до Києва та почав звiльнення Печерська. Через Звiринець, Старонаводницькою вулицею гайдамаки дiйшли до Василькiвських укрiплень, де розташовувався нейтральний Шевченкiвський полк: "Пiдходимо до великого нового будинку, на якому повiває бiлий прапор... з вiкон виглядають якiсь вiйськовi... даємо кiлька стрiлiв "на пострах", пiдходимо до брами i о, сором! на брамi таблицi: "Пiхотний iменi Тараса Шевченка полк". І це вiн викинув на знак "нейтралiтету" бiлий прапор тодi, коли пiд арсеналом проливається українська кров. Вартовi, побачивши нас, повтiкали на подвiр'я, на якому почала збиратись сiра маса "Шевченкiвцiв".
Ми полягали за кулеметами, зверненими мофами на подвiря. Гайдамаки окружили дiм.
Наш командант каже вартовим, щоби покликали команданта полку. Виходять якiсь старшини.
- Що значить ваш нейтралiтет? - питає наш командант. - І чому полк не виступає в оборонi Української Республiки?
- Ми не хочемо мiшатися... Пiдемо за тими, хто переможе! - вiдповiдають тi глузливо.
- Ми вас обезброїмо! - каже наш командант далi.
- Пробуйте, але ми воювати не пiдемо, а вам не перешкоджаємо.
Що мали ми робити з ними? Та i не було часу. Пiд арсеналом все сильнiше клекотiло i ми, лишивши їх, заручившись, що вони i проти нас виступати не будуть, пiшли далi, обеззброючи рiжнi банди".
Вiд казарм шевченкiвцiв гайдамаки пiшли до 1-ї юнацької школи, де, поснiдавши та пообiдавши, надвечiр на чолi з С.Петлюрою прибули пiд "Арсенал".
Одразу пiсля того, як чорнi гайдамаки перевiрили Печерськ, туди направили артилеристiв на чолi з капiтаном Савченком, якi два днi тому обстрiлювали "Арсенал" гавбицею з Дарницi. Гарматники з'явились до нейтрального запасного кiнно-гiрського дивiзiону, що мiстився на Московськiй вулицi, та взяли там 2 гармати. Одна була поставлена на Московськiй вулицi, поруч з 1-ю юнацькою школою, а друга на горi Кловського спуску. Тепер "Арсенал" обстрiлювало 5 гармат: двi з Печерська та три з Товарової станцiї.
У цей час за наказом Симона Петлюри пiдроздiли першої колони одразу вирушили пiд "Арсенал". На ранок 2 лютого українськi вiйськовики, що брали участь у боях пiд Арсеналом, зi здивуванням побачили поруч з собою воякiв, вигляд яких був лякаючим. Це були червонi гайдамаки, першу зустрiч з якими яскраво описав Всеволод Петрiв:
"Засмальцованi, втративши природний червоний колiр, шкiрянi штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свiжим шрамом вiд кулi, та нерухоме самовпевнено залiзне облича маняка, - анормальної людини, нiбито справдi воскресший гайдамака прастарих часiв...
Питаю: "Де ваш кiш?". Ляконiчна вiдповiдь: "Не далеко". "Багато маєте людей?" "А вистачить". Кажу: "Чоловiче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спiльно працювати". А вiн у вiдповiдь: "А ви не питайте, дарма, пане полковнику! Я мав наказ вiдвезти доручення - вiдвiз, а iншого наказу не маю, тому нiчого не казатиму. Знаю, куди маю вертати i як вiдпочинуть конi, чи Ви дасте свiжих чи нi - вертатиму. Коли хочете, напишiть листа батьковi кошовому, я передам, а розповiдати нiкому нiчого не можу, така звичка у нас, Слобiдських Гайдамакiв".» [Тинченко]

20 – 21 січня 1918 року – Київ.
Спочатку вирiшили брати казарми нейтральних понтонерiв, якi допомагали арсенальцям. Допомагати гарматникам кинувся генерал В.Кирей, який особисто наводив одну з гармат на товстi мури казарм. Про штурм казарм понтонерiв так згадував старшина-наливайкiвець О.Шпилинський:
"Нараз гарматчики доповiли, що мають набої для димових завiс, незабаром шарахнуло ще декiлька стрiлiв i весь фасад касарень i площа перед ним затяглися темними клубами диму "Гайдамаки, вперед!" - махаючи ципком енергiйно кричав Отаман Петлюра. "Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед прапор! Бийте ще, ще раз, не давайте димовi розходитись! Ну, з богом!"".
Швидкою атакою українськi вояки захопили примiщення понтонерiв. Солдатiв, що були захопленi там, посадили до пiдвалiв, щоб не заважали. Про один цiкавий випадок, який стався пiд час штурму казарм, оповiв К.Смовський:
"Ще перед стрiльбою з гармат я доповiв отамановi Петлюрi, що не можна стрiляти прямою наводкою по косарнях, бо заважає памятник Кочубеєвi та Іскрi, то чи не можна по них теж лупнути. Отаман Петлюра звертається до нас i каже: "Гарматчики, не робiть цього. Стрiляйте так, щоб памятник оставався цiлий: нехай українське молоде поколiння дивиться на зрадникiв України".
Пiсля захоплення казарм почалася пiдготовка до штурму заводу "Арсенал". С.В.Петлюру постiйно щось непокоїло, вiн ходив вiд однiєї позицiї до iншої, роздивлявся мiсце атаки... Помiтили це i вояки. Ось що згодом написав колишнiй старшина полку iменi Сагайдачного А.Марущенко-Богдановський:
"Серед цього пекла в звичайнiй сiрiй "солдатськiй" шинелi та сивiй шапцi, з карабином в руках ходив безстрашний наш отаман Петлюра. З лагiдною усмiшкою пiдбадьорював вiн наступаючi лави: "Вперед, гайдамаки! По арсеналi вiдпочивати!". Така була його команда. Другої в цей час вiн не вживав".
Українськi вiйська, зайнявши вигiднi позицiї, вiдкрили шалений вогонь по "Арсеналу", де i без того становище було скрутне. Ось що писав один з оборонцiв "Арсеналу" Є.Чайковський: "Викотивши гармати на Московську i Олександрiвську вулицi, гайдамаки стрiляли в упор по заводських стiнах, якi здригалися й кришилися вiд артилерiйського вогню. Вiйська Центральної Ради з дахiв, розташованих навколо "Арсеналу" будинкiв вели ураганний кулеметний вогонь по захисниках "Арсеналу". Того дня ми втратили велику кiлькiсть людей. Втративши надiю на допомогу, ми переживали критичнi хвилини" .
Наступного дня вояків Слобідського коша спрямували до залізничних майстерень, де трималися останні заколотники. Повстання в Києві було ліквідоване. Щоправда, минуло кілька днів, і до Києва прибули радянські війська, які значно переважали частини Центральної Ради. Українські війська, зокрема й гайдамаки, завзято захищалися. Так Гайдамацький кіш тримав оборону проти ворога в Царському саді (нині Маріїнський парк). Як згадували очевидці, протягом дводенних боїв у парку було побито багато дерев, скрізь лежали тіла загиблих. Та врешті-решт знеможені українські частини були змушені залишити столицю.[8]

22 – 27 січня 1918 року – Київ.
22 січня (4 лютого) українські війська остаточно зліквідували 7-денне повстання київської червоної гвардії. Курінь червоних гайдамаків з іншими підрозділами зламав останню твердиню більшовицького опору – Головні залізничні майстерні. Але це був тільки початок генеральної битви: армії Муравйова вийшли до дніпровських мостів і готувалися вступити в Київ.
23 січня (5 лютого) почалася запекла боротьба за столицю УНР. Гайдамацький кіш Слобідської України, чиїм завданням було контролювати центр міста, закріпився у будинку Купецьких зборів (нині – Колонна зала Національної філармонії імені М. В. Лисенка). Червоні гайдамаки підтримували зв’язок із Галицько-Буковинським куренем Січових стрільців, розташованому в Михайлівському монастирі, і куренем чорних гайдамаків, який відпочивав у приміщенні Духовної академії на Контрактовій площі. Цього дня бойові дії точилися біля стратегічних мостів. Оборонці Києва відбили лобову атаку військ Муравйова і витримали тривалий артилерійський обстріл. Тому більшовики вирішили крім прямих ударів здійснити обхідний маневр: перейти по кризі на правий берег Дніпра в районі Вишгорода і вдертися до Києва з півночі.
У ніч з 23 січня (5 лютого) на 24 січня (6 лютого) 1918 р. полк червоного козацтва на чолі з В. Примаковим (200 «козаків») почав свій похід на Київ. Опинившись на правому березі, більшовики через Пущу-Водицю і Куренівку ввійшли на Поділ. До них почали долучатися місцеві червоногвардійці.
Опір червоним козакам чинили тільки старшини та юнаки 2-ї Української військової школи (чорні гайдамаки). Полк ім. П. Сагайдачного, казарми якого знаходилися поруч у Братському монастирі, зайняв нейтралітет. В. Примаков не міг вибити юнаків прямими атаками і планував відкрити по Духовній академії артилерійський вогонь. Але стрільбі гармат заважали казарми сагайдачників. В. Примаков повідомив представникам полку ім. П. Сагайдачного, що йому доведеться віддати наказ про стрільбу по Духовній академії через їх казарми. На це делегати полку попросили перерви у бою, з'явилися до юнаків і заявили їм, що якщо ті негайно не залишать Поділ, то полк ім. П. Сагайдачного зламає свій нейтралітет, приєднається до червоних і зробить усе можливе, аби знищити 2-гу Українську військову школу.
Чорні гайдамаки були змушені підкоритися вимозі сагайдачників і Олександрівською вулицею (нині ця її частина – це вул.П.Сагайдачного) відступити до Купецьких зборів — на з'єднання з Гайдамацьким кошем Слобідської України
С. Петлюри. Відтепер чорні гайдамаки завжди діяли невіддільно від Коша. Потому В. Примаков зі своїми «козаками» без зайвих втрат негайно захопив приміщення юнацької школи. У загальному підсумку за 6 лютого війська Муравйова захопили весь Поділ, більшу частину Печерська і залізничні станції Пост-Волинський і Київ – ІІ Товарний.
Зранку 25 січня (7 лютого) частини 2-ї більшовицької «армії» Р. Берзіна, що напередодні Ланцюговим мостом перейшла на праве узбережжя Дніпра, пройшли до Поштової площі і опинилися на Подолі, звідки Олександрівським узвозом попрямувала вгору. Гайдамаки, які боронили Царський сад, біля Купецьких зборів зустріли більшовиків кулеметними чергами і змусили їх відступити назад. Під кінець дня по всьому Києву радянські війська були зупинені, хоча багато районів міста вже перебували під їх контролем. Бої продовжувалися біля Купецьких зборів, де засіли гайдамаки С.Петлюри, під «Арсеналом» і на вул. Великій Васильківській. З огляду на те, що всі вокзали, Поділ, більша частина Печерська, частина центру опинилися в руках червоногвардійців, з метою уникнення повного оточення уряду й армії українська влада оголосила евакуацію. По єдиному відкритому шляху – Брест-Литовському шосе (нині – проспект Перемоги) – вночі на захід відступила Центральна Рада з деякими військовими частинами. Інші українські загони до наступного дня повинні були утримувати лінію фронту Купецькі збори – Царська (нині – Європейська) площа – Хрещатик – Бібіковський бульвар (нині – бул. Т.Шевченка) – Брест-Литовське шосе, аби евакуацію було завершено повністю.
26 січня (8 лютого) 1918 р. у Києві боролися вже останні ар’єргарди республіканських військ, що поступово відходили на західні околиці міста. Муравйовці наступали з трьох напрямків: з боку «Арсеналу», з Подолу і з Великої Васильківської. Удень почали відступ вільні козаки та окремі підрозділи, що боронили Хрещатик. Їх, з усіх боків оточених ворогами, врятувала лише залізна воля Гайдамацького коша, що прийняв на себе атаку більшовиків як з Печерська, так і з Подолу. У гайдамаків не вистачало сил навіть ходити. Сотник О. Шпилинський згадував:
«Лави гайдамаків лежали в Царському саду. Сад засипали стрільна з-за Дніпра. Большевики доходили до самого будинку Купецького Зібрання й тоді ми всі з от. Петлюрою вискакували та переходили в наступ. Раз наш наступ був такий скорий, що большевики не встигли вскочити на мости, що з'єднували два сади, й там їх багато перебили. Ввесь сад був завалений трупами. Це тупцювання на місці без хвилини спокою ні вдень, ні вночі страшенно стомило всіх, а наступи червоних робилися ще більш упертими. Стомлені гайдамаки, відбиваючись від ворога, і в наступ уже не переходили. Втома була така велика, що навіть гайдамаки захвилювалися: "Чому не дають допомоги? Доки будемо тут битися?". Надходили останні дні та останній наш наступ. Отаман Петлюра зібрав усіх нас та звернувся з промовою: "Треба напружити всі сили ще раз!". То була божевільна атака — жорстока та люта. У цій останній атаці багато забили гайдамаків, не було ні одного гайдамака, якого б не зачепила куля. Гайдамаки вже не ходили, а лазили по саду від утоми й поранень, але ні один не хотів відійти від своїх. Все це вже давно перейшло міру можливостей людини».
Остання атака змусила більшовиків, що наступали з Подолу та Печерська, відійти на досить далеку відстань. Гайдамаки і вояки Республіканського офіцерського загону капітана П.Болбочана отримали можливість об’єднатися і спільно відступити. Щоб уникнути обстрілу з боку Хрещатика, С. Петлюра та П. Болбочан відводили своїх людей через Фундуклеївську вулицю (нині – вул. Б.Хмельницького) та Бібіковський бульвар. Минувши Галицьку площу (нині – пл. Перемоги), ці останні українські підрозділи по-трапили на шлях відступу — Брест-Литовське шосе. Дорогою до гайдамаків приєдна¬лися вільні козаки, а до республіканців — офіцерський загін, які успішно боронили центр міста від 1-ї червоної «армії» П. Єгорова.
З настанням темряви Гайдамацький кіш та інші підрозділи Центральної Ради прибули до с. Гнатівка на захід від Києва, де їх чекали урядові установи з частинами, що евакуювалися раніше. Саме в цьому селі 27 січня (9 лютого) 1918 р. рештки всіх військ УНР звели в першу справді регулярну частину нової держави – Окремий Запорізький загін. Гайдамацький кіш Слобідської України (бл. 320 чол.) залишився поза цим з’єднанням і заночував у с. Шпитьки в садибі мільйонера Терещенка. Його структура була такою: курінь червоних гайдамаків, курінь чорних гайдамаків (юнаки 2-ї Української військової школи), Отаманська кінна сотня. Небагато вільних козаків також приєдналося до коша.
У такому складі українська армія загальною чисельністю близько 3 тисяч бійців почала наступ на Захід на з’єднання з австро-угорськими й німецькими військами, що за умовами Брест-Литовського договору були закликані Центральною Радою в Україну. Запорожці з гайдамаками взяли Житомир, Коростень і Сарни, вели криваву боротьбу за Бердичів із Рівненським червоногвардійським загоном В.Кіквідзе.

1 березня 1918 р. м.Малин, Житомирської обл.. 3- гайдамацький полк. С.Петлюра
У березні 1918 року Кіш було розширено до Гайдамацького піхотного полку (командндир — полковник Володимир Сікевич) і включено до складу Запорізького Корпусу. У червні 1918 року полк перетворено в Гайдамацьку бригаду з гарматним дивізіоном і кінною сотнею. Командував бригадою отаман Омелян Волох.[9]
У Бердичеві Окремий Запорізький загін зіткнувся з першими німецькими частинами, що переслідували збільшовичені війська старої російської армії. У м. Малині теперішньої Житомирської обл. на нараді командирів С.Петлюра домігся права першим увійти до Києва поперед німців і негайно на чолі своїх гайдамаків і січових стрільців пішов у наступ залізницею Коростень – Київ. Перший бій за столицю стався біля станції Бухтіївка (сучасної Житомирської обл.), в результаті якого червоних було відкинуто аж на ст. Ірпінь. У боях за станції Ірпінь і Буча гайдамаки і січовики знову зіткнулися з Кіквідзе. Більшовики, маючи гармати, спробували контратакувати, проте підрозділи С.Петлюри не здригнулися і завдали їм поразки. Дорога до Києва була відкрита. 1 березня 1918 р. (за новим стилем) о 10-й годині ранку Запорізькі курені та Гайдамацький кіш Слобідської України повернулися до Києва.
У звільненій столиці розпочалася активна робота з розбудови державного апарату й військових частин. Гайдамацький кіш Слобідської України було влито у новостворений 3-й Гайдамацький полк Окремої Запорізької дивізії, що її розгорнули на базі Запорізького загону. Курінь чорних гайдамаків став 2-м (??) куренем полку і розчинився в ньому, ставши з самобутнього, але напівпартизанського, підрозділу Слобідського коша, справжньою частиною регулярної Армії УНР. Невдовзі після здобуття Києва 3-й Гайдамацький полк на чолі з новим командиром О.Удовиченком вирушив звільняти від більшовиків Полтавщину і Донбас.
А молодші курси 2-ї Української військової школи, які не долучилися до Гайдамацького коша на зборах 14 січня (с.с.) 1918 р. (бл. 50 чол.), були або зараховані однорічниками (тобто військовиками з правом вислуги у перше старшинське звання протягом року) в різні полки Окремої Запорізької дивізії або вступили на цивільну службу чи до вищих навчальних закладів.
До речі, за твердженням першої дружини відомого українського радянського режисера та кінодраматурга Олександра Довженка, наприкінці 1917 — на початку 1918 р. він також був юнаком 2-ї Української військової школи та вояком Куреня Чорних Гайдамаків. Серед матеріалів справи «Запорожець», в яку органи НКВС збирали компромат на Довженка, є протоколи допиту одного з сусідів сім’ї Довженків по їх рідному селу Соснівка, де він 13 лютого 1941 р. засвідчив наступне:
«В 1918 или 1919 году, будучи в доме Довженко, я видел фотоснимок Александра Петровича в гайдамацкой форме. Эта фотография была в рамочке, размер примерно 9x12 сантиметров, висела на стене в квартире около недели, но затем была спрятана. Сфотографирован был Александр Петрович в полушубке, в шапке с треугольным верхом и китыцей, подпоясан. Об этом может подтвердить мой брат, который также в то время бывал в хате Довженко».


4 березня 1918 р. Київ
переформовані в 3-й Гайдамацький полк, за допомогою німецьких та австро-угорських військ звільнили Київ від більшовиків. На честь цієї події кияни подарували гайдамакам вишитий шовком жовто-блакитний прапор, на якому з одного боку було зображено покровителя міста – Архистратига Михаїла, а з іншого – державний герб та напис: «Хай Бог поможе вам спасти Україну!» [8]
Отряд Волоха был переформирован в 3-ий гайдамацький полк, в отором его назначили начальником трибунала. (Савченко с.347)

02.03.1918 року – Полтава - 3 Гайдамацький полк. Запорізька дивізія.
На Полтавських складах гордієнківцям дістався великий асортимент кольорового сукна, запорожці отримали тільки темно-сіру, а гайдамаки – світло-сіру тканину. З цього матеріалу й було пошито нову уніформу. [4]

3-й Гайдамацький полк переможним маршем крокував Донбасом. Місцеві шахтарі спочатку піддалися агітації більшовиків і приєдналися до Червоної гвардії. Але коли вони дізналися, що на чолі Слов’янської групи та в її складі багато братів-східняків, а на чолі гайдамків стоять робітники-шахтарі, то в більшості покинули більшовицькі війська й розійшлися по домівках. Окремі радянські підрозділи, переважно набрані з солдатів старої російської армії, подекуди намагалися чинити спротив, але їх швидко розгромив 3-й Гайдамацький полк. Більшовики намагалися стримати гайдамаків під Лозовою, Микитівкою, Горлівкою, на станції Ртутний завод – та все було марно. [8]


24 квітня 1918. Донбас, ст.Колпаково. 3- гайдамацький полк О.Волох
Нарешті, 24 квітня 1918 року війська Слов’янської групи дісталися до станції Колпаково – тогочасного кордону поміж Україною та Радянською Росією. В тому районі було захоплено 14 потягів та 23 паротяги, які більшовики забрали з українських депо. Петлюра першим привітав гайдамаків із перемогою: «Хай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку мріяв наш народ цілі віки». Козаки швидко знайшли на станції кілька дерев’яних стовпів, розмалювали їх у жовтий та блакитний кольори, на кожному з боків намалювали тризуб, а під ним – таблички з написами: «У.Н.Р.», та вкопали їх під Колпаково в найвиднішому місці. Не розгубився й начальник станції: його дружина нашвидкуруч пошила з власної сукні жовто-блакитний прапор, який за якісь півгодини вже майорів над станційною будівлею.[8]
По закінченні бойових дій війська Слов’янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк ім. гетьмана П. Дорошенка – в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на ст. Микитівка, 4-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську. На війська поклали завдання допомогти шахтарям відновити роботи копалень та залізниці.
Сформовано Запоріжську групу армій УНР у квітні-травні 1919 біля Кременця і Почаєва в основному з частин 3апорізького корпусу, які пішим ходом без зброї та військового майна були переправлені в цей район із Румунії через Заліщики, Чортків, Теребовлю і Тернопіль (одним із козаків корпусу був Володимир Сосюра).
Командував 3апорізькою групою генерал Володимир Сальський, начальником булави (штабу) став полковник М. Воскобойників.

Листопад 1918 року. Донбас. 3- гайдамацький полк О.Волох
У листопаді 1918 року під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії. Його лави швидко поповнювали добровольці-шахтарі. Донбасцями було майже повністю укомплектовано 2-й та 3-й курені (батальйони) гайдамаків. Серед інших до складу 3-го Гайдамацького полку вступив і Володимир Сосюра. Згодом він докладно опише свою службу в автобіографічній повісті «Третя рота». Донбасці заводили собі оселедці на голові та за першої нагоди замовляли шапки зі шликами. В грудні 1918 року 3-й Гайдамацький полк брав участь у завзятій боротьбі з білогвардійськими військами, що просувалися на Донбас. Згодом гайдамаки відступили на Катеринославщину, де воювали з червоними та махновцями. Потому полк бився на Правобережній Україні з радянськими військами.[8]
На службу вступив В.Сосюра
«Потім приїхав на село 3-й гайдамацький полк. Розстрілює каральників, обеззброює німців, тримає фронт роти дончаків 1... На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту. Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону...»(3 рота)
Луганск
В раене Сватово-Попасная полк разоружил уезжающих на родину неметких солдат(у них отобрали около 10 000 винтовок и две пушки)


Грудень 1918 року. Сватово. - гайдамацький полк О.Волох Запорізький корпус. 1-а Запорізька дивізія П.Болбочан.
Запорізька дивізія (12.1918-15.5.19) – створена на базі Запорізької дивізії. Склад: 1-й пп iм.Дорошенка, 2-й пп iм. Я.Кармелюка, 3-й Гайдамацький пп, 4-й пп iм.Хмельницького, кп ім. К.Гордієнка. Комдиви: О.Загродський. (http://vk.com/topic-41096723_27754429" onclick="window.open(this.href);return false;)
(Тільки чому нас посилають на Сватове?.. Там же ворога немає? Ворог на Дебальцевій, Алмазній...Тільки чому нам вчора з наказу батька Волоха всім завели оселедці?..) І вже на Сватовім пероні... (Ніч... Сніг... Вітер...). Курінний нам каже (нас поїхало три сотні: 9-та, де я, 11-та й 12-та):
— Ми з більшовиками не воюємо. Але вони захопили Куп'янськ. Ми тільки візьмемо у них назад Куп'янськ, а воювати з ними не будемо. Хай вони самі собі, а ми самі собі.
Вночі на станцію наскочили червоні. Шлика я зірвав... але оселедця зірвати не можна. Та й шапка в мене кавалерійська, лахмата, її скидати? Холодно, та й оселедець одразу побачать...А коли попадають в полон з оселедцями, то з ними не церемоняться... Смерть...А який я старий гайдамака? Червоні думають, що як з оселедцем, значить, і старий гайдамака:— К стенке! Або:— На рубку!..
На «Новій Баварії» я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку 6.— А, Володька?— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій. Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери «сахаровці».

25 Грудень 1918 p. Лозова. - гайдамацький полк О.Волох
Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна 8 Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети...
Наш бронепоїзд тихо від'їжджає... А стрільба все йде, йде... І горить електрика... Мені страшно досадно, що вона горить... Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. Ідемо по «чавунці», а по боках посадка... Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. Ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу... Лячно йти біля посадки... А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли... Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці... Більше нічого... І враз гасне електрика, а з нею й стрільба. Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям... Був туман... і лава наша далеко-далеко обхопила поле... по боках хмарами — кіннота... Десь стукнув постріл... Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки... У дворі будки я побачив забитого... Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма... Це був перший забитий, якого я близько побачив... Ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо... Входимо в село, власне, передмістя Лозової... Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо:— Ой там. коло млину, он там, коло броду... Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців... Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати. Ми підійшли до карному 1... Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний
Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: «Оце тобі... Оце тобі...» А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: «Оце тобі...»
Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я... Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас... Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати... Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля
церковної огради... Вгорі кличе молитися дзвін... А потім йому наче стало соромно, і він замовк...
На ранок ми поїхали пробувати нову тридюймівку для нашого броньовика... Почали стріляти... І десь далеко обізвався чужий удар... Махно почав бити по Лозовій, Махно наступає.
Наш броньовик став на полтавському мості і почав бити по якомусь хуторі, де метушилися після кожного розриву далекі чорні фігурки махновців... З лівого боку, недалеко від станції, зійшлися лави наші й ворожі... Довго, довго, напружено тривожно й недружно лопотіли рушниці, і невідомо було, чия візьме... Коли ми їхали на бій, вздовж посадки я бачив нашу лаву. Бунчужний, молодий вродливий хлопець, радісно перекидався на снігу, і здавалось, він не бунчужний, а просто собі звичайний хлопчик, якому дуже весело гратися в війну... Махновці не витримали й почали відступати... Скільки їх побили, я не знаю... Але поле було все чорне від їх трупів.
Червона Армія була вже близько... Десь гримів її непереможний крок... Ми отримали наказ покинути Лозову... їдемо на Полтаву. У всіх така думка, що в Полтаві спочинемо. Тил... Але тилу ніде не було... Кожної хвилини: «До зброї!..» Ми спали в патронташах, не роздягаючись, і від крику вартового хапали зброю і вибігали на смерть.


Полтава. 5 січня 1919 року.
Повстання...
Місцеві більшовики повстали. Вони поставили кулемета на соборі, і наш броньовик почав бити по собору то шрапнеллю, то гранатами: на удар... До вечора був бій... А увечері в наш вагон вскакує сотенний Глущенко:
— Полтава наша. Слава!
Йому ніхто не відповів...
Тільки чому ж це — «Полтава наша», а з київського вокзалу почало бити поважно й грізно... Наш броньовик вийшов за товарну станцію. Праворуч ліс, у лісі село чи передмістя... На мутному снігу чорніють козацькі лави...Наш броньовик — тільки по назві броньовик, а це звичайний пульман, стіни якого обкладено мішками з піском. Коли стріляти, то треба висувати голову... Значить, коли — куля, то тільки в голову...Наступає регулярна (Червона) армія... Наша сотня по черзі вартова, і ми—на броньовику... До нас прислали січових стрільців 1 у касках і з кулеметами... Ждемо... А в селі гавкотять стурбовані собаки, без кінця гавкотять... То... ідуть... Прибігли козаки з розвідки... Наткнулись на дозор «7-го советского полка...» І от близько, близько од нас показалися лави червоних... Вони сміливо й просто йшли у ввесь зріст прямо на нас...
— Огонь!
Гармата скажено вдарила прямо по лаві, і я закрутився в огні бою.Біля мене строчили кулемети, рушниці, і після кожного удару гармати рот мій механічно підстрибував... Хорунжий не ховав голови і трохи не застрелив мене, коли я ніяк не міг відчинити цинки з патронами... Наші кулемети били з перебоями («засєчка»), теж і більшовицький кулемет гарно застрочив, навіть якимось мотивом... Ну так же тонко й гарно, що ми всі аж засміялися... Я пік пальці об гаряче од стрільби дуло моєї рушниці... А кулі співають тонко й солодко...
Наші рушниці б'ють гулко, а більшовицькі — наче паперові хлопушки: пак, пак... Це звукова омана... Всі рушниці б'ють однаково...
Червоні почали стріляти вже з тилу... Броньовик наш відступає... Що ж ті, що в лаві, що лежать самотньо на снігу, коли броньовик відступає?.. Коли ми проїжджали мимо водокачки, червоні били вже по нас прямо з неї... Як вони не засипали нас бомбами з моста, я й досі не знаю. А вони ж були на мосту, над нашою головою...
Броньовик підійшов до станційного перону, на якому спокійно і поважно стояли кулемети, а мимо швидко й тривожно, колонами, відступала наша піхота... Чулись голоси старшин:
— Не хвилюйтесь, панове козаки...
— Не хвилюйтесь, панове козаки...
А козаки з сумками й рушницями за плечима йшли в тьму... Наш броньовик став на мосту на Ворсклі. Ми прикриваємо відступ. Нашу сотню змінили, і я мертво заснув у вагоні... Констанція мені не снилась. Враз, крізь сон... гарматний удар... один і другий... Злякано застрочив кулемет, і я під крики «До зброї!» схопився з ліжка...
Чую... їдемо... Стрільба замовкла...
А було от що.
Потомлені боєм вартові на броньовику заснули, а червоні колонами підійшли до нас і вже почали братися за ручки броньовика, як їх випадково побачив наш чотовий, що вийшов із вагона оправитись, і крикнув: «До зброї!..» Червоні під нашим огнем одхлинули за насип і залягли в лаву.
Сніги... ніч... поле... і сум коліс... Куди ми їдемо?.. Старшини нам кажуть, що ми воюємо за Радянську владу, а селяни через кожні п'ять верстов рвуть пам залізницю... В Кременчуці наш полк (2-й курінь, наш 3-й) роззброїв Балбачана, а газети писали, що це зробили січові стрільці. Балбачан хотів нашу армію подарувати Денікіну.
В Кременчуці ми пішли в баню... Попереду йшли бунчужний і гармоніст... Вони якось смішно хиталися у валянках... Коли ми підійшли до лазні, помилися козаки 1-го куреня... (до лазні всі йшли при зброї), і чітко під хитання багнетів вони заспівали:
Ми гайдамаки, всі ми однакі...
Ми ненавидим пута й ярмо.
Йшли діди на муки,
підуть і правнуки,
ми за нарід життя свое дамо...


Січень 1919 року – Кременчук
Красная Армия захватывает Харьковщину . Полк Волоха, оказавшись в кружении, прорвался на станцию Лозовая. Пробившись через махновський раен, гайдамаки Волоха оказались в Полтаве, а потом отошли дальше на запад – в Кременчуг. 22 января в Кременчуге несколько десятков гайдамаков-волоховцев во главе с куренным Волощенко тихо и без единого выстрела арестовывают Болбочана. . (Савченко с.347)

Лютий 1919 pоку - Знамянка
Кілька день ми стоїмо на Знам'янці. Нас оточили з усіх боків червоні... Григор'єв нас зрадив, перейшов на бік червоних '... Його штаб на цукроварні... Відтіля його броньовик почав бити по Знам'янці. Наш курінь в заставі. Лава наша йде вперед. У лісі. Ніч. Наш броньовик відповідає на далекі удари... Григор'єв б'є по путі, що йде на Цвітково, хоче розбити рейки...
Ми йдемо й тихо пересвпстуємося, щоб не загубити зв'язку... І от чорну тьму перед нами тихо й жутко прорізала ракета... Ми знову вийшли на полотно залізниці. На лівім фланзі почалася стрілянина... Ми покірно впали навколішки і приготовились... Стрільба так же, як і почалась, замовкла. Виявилося, що на нашу ласу наскочила кінна розвідка, і під час стрільби забито прямо в голову одного нашого козака, а у одного кіннотника нашою кулею збито шапку... По тій шапці ми потім дізналися, що то була розвідка нашого полку...
На ранок ми маємо наступати на цукроварню, де гріїгор'ївці. Поширюються чутки, що григор'ївці не готові зовсім, що вони тільки п'ють та гуляють... Мапі не віріїлося... Я почував грозу, що її вітер доносив із-за лісу... Я чув, що григор'ївці йдуть...
Од будки машиніста до нас на пульман був проведений телефон.
Броньовик наш просто й сміло вискочив з-за лісу... Димів біля заводу броньовик ворога, а збоку було як комашні григор'ївців, які, побачивши нас, почали швидко-швидко бігти назад... Кулеметник вхопився за ручки кулемета, але він не працює...
Як почало ж по нас бити...
Снаряди вітром шуміли над нашими головами, і щохвилі почувалося, що приціл береться все кращий і кращий. Ми всі присіли... Не було змоги висунути голови... Вперед не можна їхати, бо рейки вже розбито...
- Назад!
- Назад! - кричимо ми всі... Телефон зіпсовано, і броньовик іде вперед, туди, де снаряди б'ють прямо по рейках, і видно, як шпали чорно й розкидано летять у небо... Врешті машиніст почув команду, і броньовик поволі, під ураганним огнем, почав одходити...
- В лаву!
Козаки вискочили й побігли в лаву, а я сказав курінному, що погано себе почуваю, що у мене болить живіт, і лишився на броньовику. Я злякався...
Але мені було соромно перед самим собою, і я, взявши дві коробки кулеметних стрічок, поніс їх вздовж залізниці до лави... Йшов я чомусь у виямпі збоку рейок... Ворог б'є... раз - по броньовику, а три - по лаві, раз - по броньовику, а п'ять - по лаві...
Перед мене з правого боку прямо об рейки наче велетенська рука з силою шпурнула купою розбитого шлаку... Набій... Я впав і трохи не виламав собі шиї... Підвівся...
Але мусив з коробками йти, ні, бігти назад, бо козаки й старшини з круглими, вилупленими, повними смерті очима бігли назад...
- Відступай!..
Тяжко й сумно під уже сконцентрованим огнем ворога ми почали одходити. Ворог бив по диму... Хорунжий повернув гармату дулом униз і почав бити по рейках... Григор'ївці нас обходять, може, вже обійшли... Вони хочуть перерізати нам дорогу на Цвіткове... І поки на станції переводили стрілку, в мені все тремтіли слова:

Силой прекрасной, могучею...
Силой прекрасной, могучею...

і я од нетерплячки й жаху, що ми не встигнемо проскочити, не міг устояти на місці...
Стрілку перевели, і ми швидко рушили...
Коли ми порівнялися з .селом, воно було нам з лівого боку, і вже було чорно од григор'ївців... Ми думали, що вони десь уже поклали на рейки піроксилінові шашкії... Але броньовик летить... Видно, як вийшли з хат дівчата... Дивляться, лускають насіння... Під огнем, присівши в броньовику, навіть не відповідаючи, ми...
Проскочили...
Дивимось назад... А за нами летить потяг немуштрованої частини швидко-швидко... Мимоволі хочеш, аби він проскочив... Там же гроші, обмундирування, ранені козаки...
Дивимось назад... аж летить тільки один паровоз, а состава нема... Григор'ївці не встигли підкласти піроксиліну під паровоз, але під вагони встигли, а може, бомбами розбпли зціпку...
Другий курінь мусив вигрузитися і після кількох атак вибив григор'ївців із села... Аж до цукроварні тікали Григор'ївці... Полк весь проскочив... Тільки гроші Григор'ївці таки одбили.
Коли козаки другого куріня після першої атаки розбито тікали до ешелонів, із одного двору вибігла старенька бабуся і закричала на них...
На Цвітковій чи на якійсь ближчій до неї станції наш п'яний сотенний стріляв прямо в публіку і ранив одного цивільного в стегно, просто так, ні за що.
На Христинівці ввесь час десь збоку били броньовики, але ми в бою не були.
Через Жмеринку ми їхали під видом ешелону сппнотпфозних (на вагонах крейдою було написано: "Сипний тиф"), хоч жодного хворого на тиф у нас не було, ми сміялися, грали в карти і пили спирт, розводячи його водою. (3 рота)

15 лютого 1919 року – Проскурів., Маслов
Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти.
І на смутний ранок, коли крикнули: "До зброї!" - я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава... Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець- пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк.
На правому фланзі почалася стрільба... В ділі - кулемети, орудія, бомбомети...
Нам ще нема наказу стріляти... Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло у прямі лінії і натягло до одказу, як струни на гітарі... Вже не треба, а хтось кілочки крутить та крутить... І, здається, осьось мене розірве...І от почалася наша стрільба... Кулемет, що був поруч мене, так дуже бив, що аж лента вискакувала з коробки. Так злісно вискакувала... Хтось із наших почав кидати бомби...
- В атаку!
І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків...
Один, до якого я підбіг, був ще живий. Біля голови його була чорна яма від розриву бомби... З голови текла кров, а з губ слова:
- Не бийте... я ж - такий, як і ви...
Це ж були козаки, українці, наші...
Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері України...
Більшовики не слухали і били нас у хвіст і гриву, пародируючи слова нашого гімну (мотив якого, до речі, дійсно на фоні кошмарного відступу здавався мені похоронним) :
- Ще не вмерла Україна, а тільки смердить...
І почали приводити до нашої лави козаків немуштрованоЇ частини білгородського полку, захоплених на станції, які ніякого відношення до повстання не мали, і за моєю спиною розстрілювали...
Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Командиром полку був тоді Маслов.
Розстрілювали добровольці. Вони забирали у розстріляних не тільки одіж, а й годинники, ножички... Один сказав: "За що ви нас розстрілюєте? Ми ж такі, як і ви..."
А другий, коли його роздягали і сказали: "Біжи!" - перехрестився й закричав: "Спаси мене, божа мати!.."
- Спасе її мать... - відповів на його крик гайдамака, б'ючи його прямо в потилицю.
І мені було досадно, що від кулі відлітає майже половина голови... Це ж так неестетично... Ну була б собі просто дірочка, як од японської кулі. Японці культурніші за нас... А то лежить розстріляний на снігу, і голова йому, паче скибка кавуна, чудно вгрузає в сніг... Повз мене провели розстрілювати кавалериста. Він у довгій шинелі спокійно і задумано йшов на смерть, і тільки шпори йому одиноко дзвеніли.
Ми йдемо далі. Наступаємо на білгородські казарми...
Залягли в лаву. Позиція погана. Тільки поле рівне та біле.
Ззаду мене лежать розстріляні, і я все одсовуюсь убік, щоб не лежати проти розстріляного (щоб не попала куля...).
Да. Коли ми збили лаву білгородців, був ще туман, і за рогом заводського паркану показався козак з рушницею і в полушубку. Ми думали, що то наш, і кличемо його до себе. махаємо руками... А він несміливо й нерішуче став, потім розгублено пішов до нас. Дозорні підійшли до нього. Він покірно віддав їм рушницю. Вони його роздягли і розстріляли...
Ах! А я ж махав йому рукою...
Лежимо.
І от просто на нас швидко летить хмара... чорна й грізна.
Кіннота.
Ворог наступає...
На лівім фланзі, біля могили, стоїть полковник і команду*;...
- Приціл двадцять чоти-и-и-ри...
І коли ліва рука тягнеться до прицільної рамки... "Тікай"... кричить моє тіло... Але всі лежать, не тікають, і я вгрузаю, прикидаю до снігу, витягнувши готові до стрільби руки...
То гарматний дивізіон ворога переходив на нашу сторону. Вони поставили ззаду нас на путях батарею і почали бити по казармах... Але перші два рази вони ніби помилково ударили по нашій лаві. Снарядний стакан трохи не зробив мене безногим...
Наступаємо...
Так, як і в Лозовій...
Тільки перед нами з розчиненими вікнами грізно мовчать казарми. Ми йдемо... На три кроки позад од лави з карабінами в руках ідуть старшини... У мене нерви вже не напружені, а наче розстроєна балалайка, мені в'яло й лячно... Позиція ж жахна, а казарми над нами... Думаємо, це нас підпускають ближче... Дивуєшся, чому ворог такий спокійний... Але ми йдемо.
Потім з криками "Слава!" біжимо в атаку на... уже покинуті казарми.
Тільки у дворі стояли виладнані в один шерег ті, що залишилися і здавали зброю.
Якби не саботаж старшин, білгородці нас би розбили. Це ж було так гаряче й несподівано. За мурами залпи розстрілів, козаки виносять із казарм зброю, а білгородський старшина стоїть біля дерева, ковирне носком хромового чобота сніг і, удаючи з себе спокійного, задумано дивиться на нас. Але його ніхто не чіпає.
Я з бойових трофеїв узяв тільки російсько-український словник Курила. Носків мені не дісталося. Старшини казали, що це євреї загітували білгородців. Казали, що козаки першого куреня поклялися під прапором грошей не брати, а тільки різати. Вони пішли до міста і вирізали майже всю проскурівську єврейську... голоту. Кравців та шевців. До буржуазних кварталів вони не заглядали. Був один козак, який знав єврейську мову. Він підходив з товаришами до замкнених дверей і звертався до переляканих мешканців єврейською мовою. Йому відчиняли...
Одній гімназистці застромили між ноги багнета...
А розстрілювали так: стріляють і дивляться не так, аби попасти смертельно, а як-небудь, дають залп і наввипередки біжать до ще живих розстріляних і хапають з одягу те, що перед залпом кожний намітив на своїй жертві...
Один старий єврей перед залпом сказав:
- Вы меня убьете, а из моего пупа выйдет пять мстителей. Стреляйте меня в глаз, а не в пуп..
Всі козаки поціляли йому в живіт...
Коли вели юрбу полонених білгородців та цивільних на розстріл, я бачив, як біля конвойних бігав, кричав і ламав руки наш кавалерист. Його ридання розривали мою душу. На очах конвойних тремтіли сльози.
Це був кавалерист нашого полку, а серед тих, кого вели на розстріл, був його рідний брат... Старшини були невблаганні. Я довго дивився услід цій смертній юрбі і на тоскну фігуру кавалериста, що плакав і біг за ними...
Місто ось-ось повстане... Оголошено мобілізацію. Козаки поїхали за мобілізованими по селах. Ті йдуть. Робітники ходили групами по вулицях. І я бачив і чув, як комендант міста (ініціатор погрому), дивлячись на них, кусав свої довгі вуса й злісно хрипів:
- То-ва-р-ри-щи...
Місто ось-ось повстане. Селяни чекають, що й Їм буде те, що в Проскурові, бо вирізали ж п'ять тисяч євреїв (я дізнався від т. Фельдмана 1 тільки тепер, що шістсот. Він сумно сказав мені: "Справа не в кількості...").
Ішли чутки, що регулярна армія червоних наступає вся на конях з ручними кулеметами у кожного червонарма.

Березень 1919 року. Хрестинівка
Нарешті виступаємо на фронт. Бої йдуть під Хрестинівкою.
А далі в вечірній смуті видно, як іде дуель нашого й червоного броньовиків. Вони сміливо стали недалеко один проти одного і в упор б'ють огнями в огні...
Другого дня я ходив до сарая дивитись на побитих з нашого броньовика... Їм було майже одірвано голови. Вони лежали розкидано на гнилій соломі, роздягнені, босі... їх було п'ять.
З червоного броньовика ударило набоєм прямо в дуло гармати нашого... і наслідки я бачив у сараї... Одного, що стояв біля гармати, як і всі, навіть не контузило. Хлопці казали, що він був тихий, смирний і виконував тільки те, що йому наказували, а ці, побиті, були зарізяки, вони перед розстрілом завжди мордували полонених.
Була грязюка, і в мареві весняного дощу я бачив, як наші колони напружено, наче проти вітру, йшли в наступ...
На пероні я бачив двох єврейських хлопчиків, поколотих багнетами... Вони ще тоскно вовтузились у крові... Казали, що це шпіони. Козаки пішли в атаку на червоний броньовик і на платформі захопили в полон німців - орудійну прислугу, їх привели на станцію і пустили на вітер... Я бачив тіло одного німця, ще не закопаного дядьками, біля паркану...
Христинівки не могли взяти.
Матроси "7-го совполка" з криками "буржуазные лакеи" одбивали нас од станції.
Відступаємо. А вже Жмеринку захопили повстанці. Одного козака розірвало його власною бомбою на шматки, коли він в огні погоні за дядьками зачепився бомбою (вона була німецька. Рукоятка була без кришки, і шнурок зачепився за тин, коли козак через нього перестрибував), і його ховали. Мені було противно. Я од злості, що він такий скупий і вредний (ковбасу пожарить і сам поїсть, попросиш - не дає. А на дурняка завжди у нас їв. Він мені показував картку своєї дружини), уявляв, як його гладка, налита кров'ю морда розлетиться од набою. Воно так і вийшло.
На Жмеринку відступ одрізано і ми виступаємо через Вапнярку на Одесу. Рада старшин і козаків нашого корпусу (окремий запорозький) випустила до більшовиків відозву, що ми теж більшовики, але українці, і що воювати нам нема за що, бо ми - брати. Червоні прислали до нас делегацію. В ній був козак нашого полку, захоплений в полон червоними, коли ми віддавали Полтаву.
Його захопили на броньовику. Він був з оселедцем і в широченних червоних штанях. Як рідкий і комічний екземпляр, червоні його не розстріляли, а тільки, впстроївшись, кожний добре смикнув його за оселедця.
Смерть заглядала в вікна. Повстанців одігнали.
На Роздільну прибігло кілька старих гайдамаків з мого куреня. З ініціативи бунчужного Натруса наш курінь і 4-й перейшли на бік червоних десь під Вапняркою. Вони роззброїли старих гайдамаків та старшин і заарештували їх. Деяким удалося втекти.
Одеса була захоплена червоними, і з Роздільної ми повернули на Тирасполь. Коли ми були ще на Бірзулі 1, то я на пероні бачив грецького офіцера, який задавакувато ходив по перону й дивився на нас, як на щось нижче, їх броньовик мав піти на Голту в бій з григор'ївцями.(В. Сосюра)

Початок квітня 1919 года – полк. Дубовой
За советскую агитацию Волоха разжаловали до рядового, командование передали полковнику дубовому. Дубовой решает вывести остатки Запорожского корпуса через Румынию в заадные районы Украины, надеясь воссоединиться на границе румынии и УНР, в Подолье с войсками Петлюры.
На Роздільній були румуни. Але вони втекли з Роздільної, коли фронт почав з двох боків (од Одеси й Бірзули) наближатися до Роздільної. Ми в Тирасполі. Вино й мамалига. Я пішов дивитися на французів, що бівуаком розкинулись недалеко міста. Вони були чисті, рум'яні й синенькі. Спокійно дивилися на нас ці рожеві й гігієнічні діти. Вони були такі спокійні... А ми? (В.Сосюра)
Нарешті їдемо через міст на Бендери... Заборонено виглядати з вікон під загрозою смерті. В Кишиневі довго стояли ми на станції.
Через Волинь наступаємо, через Чорний острів на Проскурів. Коли ми увійшли знову в Проскурів, я на дорозі, біля білгородських казарм, побачив труп мадяра... Він синьо й одиноко лежав у грязі на дорозі... Здається, він був у погонах, і один йому був відірваний... Чому вони мені такі рідні?.. Може, тому, що я по матері мадяр? Ми дійшли до Деражні, а далі... гріхи не пускають... Тільки нальотами захоплюють Жмеринку. Славиться Запорозька Січ з батьком-божком на чолі. Це романтичні й дурні фігури.
Коли їх, гарно одягнених, кинули в бій, була роса, й вони, щоб не закалятися, не хотіли лягти в лаву... їх багато покосило з червоних кулеметів.
Гармати тупо, монотонно і все на одному місці б'ють по лінії на Старо-Костянтинів та Деражню... Це дві самі крайні точки, до яких фундаментально могли дійти наші.
Коли Деражню захопили, козаки наскочили біля ешелону на запізнілого мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кільце й притулив її до щоки... Йому одірвало голову...
Ми все крутилися між Деражнею й Проскуровом...
Відступаємо на Кам'янець на Поділлі. Літо. Наш обоз тихо їде. Як летить низько над землею аероплан, і з нього на сонці щось блиснуло. Всі - врозтіч.
А я біжу прямо на блиск, бо він був паперовий. Радісно біжу по житах, через болотяний ярок... Листівки.
Я схопив дві. І, поки добігли хлопці, які вже все зрозуміли, встиг прочитати. Одна була відозва: "Все в Красную Армию", а друга:
"Приказ рабоче-крестьянской Украины по петлюровской армии". В ній було написано приблизно так: "Сдавайтесь. Вы окружены. Переходите группами с белыми флагами. Мы знаем, что вы обмануты Петлюрою. Если же вы будете защищаться с оружием в руках до конца, то никому из вас пощады не будет". Підписів не пам'ятаю. Відступаємо на Кам'янець. Часто писали в газетах про старшин, які з великими грішми тікали за кордон. Наш полковник Виноградов теж хотів утекти з великими грішми за кордон. Але його козаки заарештували і розстріляли. Це було так.
По дорозі, по грязі два козаки вели нашого полковника. Він, ніби це його не торкалося, йшов попереду конвойних з закладеними в кишеню руками і з задумано нахиленою головою. Він був кубанець і дуже бойовий. Він любив мордувати червоних. Один козак із конвойних тихо навів карабін в голову полковника... І не стало Виноградова... Тільки шапка підстрибнула вгору і впала, повна крові, на труп. А дві баби, що йшли мимо, з переляку сіли прямо в грязь.
Лишилося більшовикам захлопнутії віддушину поміж Смотричем і Кам'янцем, і нам - кришка. Як у цю віддушину ринула галицька армія, вигнана з Галичини поляками. Вони перейшли Збруч, і, коли наші лави бігли безнадійно назад, почулося "стій!", і в наші лави синіми фігурами влилися галицькі лави...
Червоні думали, що це німці, і почали панічно відступати.

Липень 1919 року - Смотрич.
Смотричу юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром, який улаштував наш кінний полк (забув назву його). Було розстріляно юнаками 25 кіннотників. Євреї цілували юнакам руки…..
Наша сотня неправильно відповідала "Слава Україні" (не під ногу), і Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору. Він біг поруч із нами і хрипко кричав: "Загоню, сукины сыны..." (бач, коли хвилюється, так говорить російською мовою). Але він же біг разом із нами. Він уже літній, а ми молоді, повні сил хлопці (нас годували гарно, але мало. І ми пекли й їли ще кукурудзу). Ясно, що він захекався швидше нас. Команда:
- Кроком! - І ми, в душі сміючись, струнко йдемо полем Поділля.
Нас виховували декоративно.
Ми постояли ще в Цівківцях, у маєтку Римського-Корсакова 3.
А восени вирушили до Кам'янця….

Осінь 1919 року - Камянець-Подільський
Нас розмістили в духовній семінарії. Ми ходили на варту до "високої директорії" 4. Юнаки дуже любили козиряти, віддавати честь. Вони робили навіть так. Рідко ж зустрічаються на вулиці старшини, яким треба козиряти. Так вони в неділю підуть у парк і групами ходять і козиряють один одному. Наче вони зустрічаються випадково.
Мене, як недисциплінірованого, не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його садку. Була осінь, і я "добре" стеріг Петлюру: полізу в сусідній садок та й їм собі груші. Вони холодні, гарні. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти "українського Гарібальді", як писали про нього італійські газети. Петлюра у профіль дуже скидався на Раковського
Червоний прапор в горі сміється,
і трупи покотом лежать...
Співають кулі, і серце б'ється...
Не можу встать, не можу встать...
1919 Самійленко
Коли ми виступали, був шалений вітер... Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам'янець. Ми - на новому плані міста, а вони вже на старому. Трохи не дійшло до бою з поляками. Юнаки виставили заставу, і я був у дозорі... Було темно й вітер...
Польські жовніри висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, й наші міністри прийшли пішки по грязі на вокзал.
Тоді ж трохи не було бою.
(В.Сосюра)

Жовтень.1919 року – Вапнярка, Омелянович Павленко
Спогади Омеляновича-Павленка:
Із загального рівня різко виділялися Гайдамаки – організація, яка ніяк не хотіла модернізуватись, вперто відстоювала т.зв. «здобутки революції» й відроджувала Січ за образами Рєпіна та опо віданнями Кащенка. Добре озброєна й численна (в полках по 500-600 багнетів), бригада Гайдамаків була солідною військовою стлою при 6-й Запорізькій дивізії. Духовним батьком був отамн Волох, який сам особисто часто виявляв видатну хоробрість, але…в операції, яка, на думку «батьків», була не доцільною, вони вони заангажовувалися з нехіттю, а то й зовсім не брали участі. Окрім цього вони трималися того переконання, що Гайдамаки – це революційна гвардія, що на них лежить особливе довіря верхів, в це дуже перешкоджало їх дисциплінованості. (Спогади командарма с.214)
«Ще при першому моєму знайомстві з Ол. Удовиченком на станції Вапнярці він сказав: «З Волохом і його гайдамаками обов'язково закінчиться якоюсь черговою авантурою… а Головний Отаман каже, що гайдамаки — демократичне військо… Говорить, цю ми не розуміємо Волоха». Виходить, що нібито в Кам'янці Волоха розуміли. Мені не довелося зустріти ні одного з військових керівників, котрий би знаходив рацію формування волохівських гайдамаків. Таку рацію, мабуть, знаходили політичні кола, бо вони раз у раз (зрозуміло, до Любара!) боронили «демократичне військо». Залишається не виясненим, чому Волох з гайдамаками відіграв роль охорони політичного центру від «контрреволюції», яка все привиджувалася соціал- революціонерам за кожним, хто бився на фронті, не влаштовуючи «рад» і мітингів. Не виключено, що волохівщина виникла завдяки елементам, що підпирали Державну інспектуру. Ці елементи боялися армії і хотіли мати свою «партійну» частину; вони могли для своєї підпори розраховувати на «демократичне військо», їм неважко було цього добитися у безхарактерних керівників організації волохівщини. Є фактом, центр протегував гайдамакам. Зрозуміло, що в бойових частинах армії, які мали всього близько 20–30 відсотків штатного складу, не було прихильного ставлення до гайдамаків за те, що вони охороняли центр і «рятували» бази в Проскурові та Грсчанах. Гайдамаки були частиною, на яку покладали надії ліві політики. Цікаво було би мати в цій справі відомості від людей, що докладніше знали історію гайдамаків у другій половині 1919 року.» [11]

8 жовтня 1919 року – Вапнярка Омелянович-Павленко 6-а Запорізька дивізія
Здобуто перемогу на станції Вапнярка (Рогова Гребля, Івашково, Серби). Рейд кінноти змусив командування білих спішно відступити. В жовтні Запорожці в боях із організованим і добре керованим військом виказали себе здібними до виконання широко задуманого оперативного плану, а під час змагань показали себе добрими й витриманими вояками. [1]
6-та запорізька дивізія використовуючи ліси удосвіта стає на марш і виходить в запілля відділів противник, які отаборилися вночі на Вапнярці. З цього плану видно, що від зручності вионання маневру 6-ї Запоріжської дивізії, до якої належали між іншим і Гайдамаки, залежало чимало, через що я був зовсім не здивований, коли в одного з присутніх вирвалось питання : «А що Гайдамаки підуть вони охоче?» «То правда а що скажуть Гайдамаки?» Для інших частин формальний наказ був усе. Щож до Киян, то там було в повній мірі освячене традицією «отаманське право», що спиралося на безоглядному авторитетові окремих аматорів. [1]
Як і Гайдамаки селянська дивізія була комбінацією іррегулярною, що визнавала накази «постільки поскільки». Два місяці пізніш обидві групи прийняли участь у внутрішньополітичній праці, що початком своїм мала славнозвісну Староконстянтинівську нарад і виступили самі з собою в бій.
2 падолиста Волох з гайдамаками мусив залишитися в Старокостянтинові в безпосередній підлеглості командуючого Запорізькою дивізією. Та Волохові не подобалася така директива, і він її не виконував. Урядовий центр не знав, як відчепитися від тепер уже немилої і непроханої охороии, якій він раніше протегував. Політична влада не довіряла армії, а внаслідок цього з'явилася волохівщина. Гайдамаки не хотіли розділити долю війська.
Петлюра, уряд і Штаб Армії перебралися до Любара, а Волох з гайдамаками теж пішов до нової столиці. Дійсно «демократичне військо» — куди хоче, туди йде.

21-22 листопад 1919 Проскурів
Наступає армія Слащова. Всі панічно тікають.
Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою.
Ще б'ється тільки шоста окрема запорозька дивізія, у склад якої входить і 3-й гайдамацький полк. І от нас, 800 юнаків, Петлюра кидає на оборону підступів до Проскурова, а сам тікає в Польшу.[6]
Участие в обороне Проскурова в боях отступили к селу Гречаны
24 ноября гайдамаки Волоха учинили погром в Миколаеве близ Проскурова через 2 дн они разоружили у Староконстантинова 1-й полк сечевых стрельцов, утверждая, что «галичане предали революцию». [5]

Осінь1919 року. Полісся. Чуднів. 3- гайдамацький полк о.Волох
Рештки військ УНР зібралися в районі містечка Чуднів на Поліссі, де відбулася нарада вищого командного складу. Головний отаман Симон Петлюра з прихильниками висловилися за негайний перехід на територію, зайняту поляками. Разом із ними Симон Петлюра планував поновити збройну боротьбу. Воєначальники на чолі з командувачем армії Василем Тютюнником та генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком заявили про продовження збройної боротьби на рідній землі партизанськими методами. Іншої думки був Омелян Волох, який у той час уже очолював Гайдамацьку бригаду. Він заявив, що зневірився в Петлюрі й на чолі своєї бригади шукатиме порозуміння з радянською владою. Щоправда, Волох не повідомив гайдамаків про своє рішення, й коли отаман віддав наказ бригаді вирушити на приєднання до радянських військ, для багатьох вояків це виявилося несподіванкою. Деякі з них утекли з бригади й долучилися до армії УНР, переважно – до Кінного полку Чорних запорожців. Решта на чолі з Омеляном Волохом приєдналася до Червоної армії. Опинився в більшовиків і Володимир Союра.[8]
Під час зимового походу більшість гайдамаків перейшло на сторону Ю.Тютюнника м Умань

Зимовий похід Гулий-Гуленко
3годом реорганізована у Першу 3апорізьку дивізію, воювала з більшовицькими військами на Тернопільщині в липні і вересні 1920 року.
21 листопада того ж року з іншими частинами Армії УНР під натиском більшовиків перейшла на захід від річки Збруч біля Підволочиська; її вояки були роззброєні й інтерновані у таборах.
В листопаді 1921 року частина бійців Запорізької групи взяла участь у Другому зимовому поході Армії УНР.[12]

Використані джерела
1. Спогади Командарма - М.Омелянович-Павленко;
2. Чорні запорожці - П.Дяченко;
3. Симон Петлюра - В.Сергійчук;
4. Новітні Запорожці - Я.Тинченко;
5. Авантюристы гражданской войны - А.Савченко;
6. 3 Рота - В.Сосюра;
7. Спогади П. Болбочана - В.Сідак;
8. http://tyzhden.ua/Publication/3604" onclick="window.open(this.href);return false;
9. http://uk.wikipedia.org/wiki/" onclick="window.open(this.href);return false;Гайдамацький_кіш_Слобідської_України
10. http://vijsko.milua.org/Grekiv.htm" onclick="window.open(this.href);return false;
11. http://litrus.net/book/read/108013?p=24" onclick="window.open(this.href);return false;
12. http://uk.wikipedia.org/wiki/" onclick="window.open(this.href);return false;Запорізька_група_армії_УНР

Також я виокористав попереднє дослідження учасника форуму Мілюа - Іржика
http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=17272" onclick="window.open(this.href);return false;
Аватар користувача
Прокопишин РККА
Мл.сержант. и.о.ком.172с.п.
Мл.сержант.              и.о.ком.172с.п.
Повідомлень: 259
З нами з: Сер липня 28, 2010 12:58 pm
Клуб в котором состоите:: 172
e-mail: Dem_tx@ukr.net
Звідки: Вінниця
Дякував (ла): 219 разів
Подякували: 502 рази

Re: Бойовий шлях 3-Гайдамацького полку !!

Повідомлення Прокопишин РККА »

На даний момент все що зібрав, маю у вордовському форматі там воно займає 25 сторінок 12-им кеглем....
Одним словом вийшло те чого я не очікував... історія не тільки полку але і окремих людей, відомих і невідомих..їхня драма кіно можна знімати)
Аватар користувача
Alex Koos
Повідомлень: 186
З нами з: Пон лютого 14, 2011 10:36 am
Клуб в котором состоите:: 172-й пехотный полк!
Дякував (ла): 970 разів
Подякували: 461 раз

Re: Бойовий шлях 3-Гайдамацького полку !!

Повідомлення Alex Koos »

:appl: :appl: :appl: :appl: Щиро Дякую.
Wilhelm Kopf
Unteroffizier
Unteroffizier
Повідомлень: 848
З нами з: Нед лютого 28, 2010 1:26 pm
Клуб в котором состоите:: 172 IR
Звідки: Винница
Дякував (ла): 2382 рази
Подякували: 1939 разів

Re: Бойовий шлях 3-Гайдамацького полку !!

Повідомлення Wilhelm Kopf »

Ай молодець! :gaydamaka:
Відповісти

Повернутись до “3й Гайдамацький полк”